Судова практика ВСУ / вищих касаційних судів за листопад 2016 року

Ухвалою ВССУ розглянуто спір, що виник із договору про надання в тимчасове користування індивідуального депозитного сейфу, та повернуто на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

При цьому ВССУ не погодився із апеляційним судом, який, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, виходив із того, що між сторонами укладено договір про надання індивідуального банківського сейфа, що не охороняється банком, передбачений ст. 971 ЦК України, тобто без відповідальності банку за вміст сейфа, тому згідно зі ст. 971 ЦК до таких відносин застосовуються положення ЦК України про майновий найм (оренду). Крім того, позивачем не надано доказів на підтвердження вкладення в орендований сейф грошових коштів та прийняття їх банком на зберігання.

З повним текстом ухвали Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/62524724


ВССУ повертаючи на новий розгляд справу про припинення поруки виходив з того, що у зобов'язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав для покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком і тягне припинення поруки.

Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах: від 25 вересня 2013 року № 6-97цс13, від 21 жовтня 2015 року № 6-1161цс15, від 20 квітня 2016 року № 6-2662цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.

З повним текстом ухвали Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/62949296


Вирішуючи справу про скасування рішення третейського суду, ВССУ визнав дане рішення незаконним, зокрема і з тої підстави, що вказаним рішенням стягнуто пеню у розмірі, що майже в дев'ять разів перевищує розмір основного боргу, а відповідно до положень ст. 1 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

З повним текстом ухвали Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/62949206


ВГСУ, розглядаючи питання про преюцидність судових рішень, зазначив наступне.

Відповідно до ч. 3 ст. 35 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються під час розгляду інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме фактам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), але не правовій оцінці таких фактів, здійсненій іншим судом чи іншим органом, який вирішує господарський спір від 26 грудня 2011 року № 18 (п. 26 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції").

Пунктом 10 постанови пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року № 8 «Про незалежність судової влади» передбачено, що за змістом частини п'ятої статті 124 Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом, в межах провадження справи, в якій вони ухвалені. Виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається, і суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв з таким предметом.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують під час розгляду справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (рішення Суду у справах: Sovtransavto Holding v. Ukraine, no. 48553/99, § 77, від 25 липня 2002 року; Ukraine-Tyumen v. Ukraine, no. 22603/02, §§ 42 та 60, від 22 листопада 2007 року) (пункт 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України «Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та юрисдикцію Європейського суду з прав людини» від 18 листопада 2003 року №01-8/1427).

Відповідно до пунктів 33, 34 рішення Європейського суду з прав людини від 19 лютого 2009 року у справі «Христов проти України» одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (справа «Брумареску проти Румунії», п. 61). Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі.

З повним текстом постанови Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/62950536