Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 лисопада 2016 року
Ухвалою ВССУ розглянуто спір, що виник із договору про надання в тимчасове користування індивідуального депозитного сейфу, та повернуто на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
При цьому ВССУ не погодився із апеляційним судом, який, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, виходив із того, що між сторонами укладено договір про надання індивідуального банківського сейфа, що не охороняється банком, передбачений ст. 971 ЦК України, тобто без відповідальності банку за вміст сейфа, тому згідно зі ст. 971 ЦК до таких відносин застосовуються положення ЦК України про майновий найм (оренду). Крім того, позивачем не надано доказів на підтвердження вкладення в орендований сейф грошових коштів та прийняття їх банком на зберігання.
З повним текстом ухвали Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/62524724
Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 лисопада 2016 року
ВССУ повертаючи на новий розгляд справу про припинення поруки виходив з того, що у зобов'язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав для покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком і тягне припинення поруки.
Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах: від 25 вересня 2013 року № 6-97цс13, від 21 жовтня 2015 року № 6-1161цс15, від 20 квітня 2016 року № 6-2662цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.
З повним текстом ухвали Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/62949296
Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 лисопада 2016 року
Вирішуючи справу про скасування рішення третейського суду, ВССУ визнав дане рішення незаконним, зокрема і з тої підстави, що вказаним рішенням стягнуто пеню у розмірі, що майже в дев'ять разів перевищує розмір основного боргу, а відповідно до положень ст. 1 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
З повним текстом ухвали Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/62949206
Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лисопада 2016 року
ВГСУ, розглядаючи питання про преюцидність судових рішень, зазначив наступне.
Відповідно до ч. 3 ст. 35 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються під час розгляду інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме фактам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), але не правовій оцінці таких фактів, здійсненій іншим судом чи іншим органом, який вирішує господарський спір від 26 грудня 2011 року № 18 (п. 26 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції").
Пунктом 10 постанови пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року № 8 «Про незалежність судової влади» передбачено, що за змістом частини п'ятої статті 124 Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом, в межах провадження справи, в якій вони ухвалені. Виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається, і суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв з таким предметом.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують під час розгляду справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (рішення Суду у справах: Sovtransavto Holding v. Ukraine, no. 48553/99, § 77, від 25 липня 2002 року; Ukraine-Tyumen v. Ukraine, no. 22603/02, §§ 42 та 60, від 22 листопада 2007 року) (пункт 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України «Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та юрисдикцію Європейського суду з прав людини» від 18 листопада 2003 року №01-8/1427).
Відповідно до пунктів 33, 34 рішення Європейського суду з прав людини від 19 лютого 2009 року у справі «Христов проти України» одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (справа «Брумареску проти Румунії», п. 61). Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі.
З повним текстом постанови Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/62950536
Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 лисопада 2016 року
ВССУ підтведив незмінність правової позиції, що у разі пред'явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов'язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов'язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.
Разом із тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов'язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань.
Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16.
З повним текстом ухвали Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/63179602
Постанова Вищого господарського суду України від 30 листопада 2016 року
ВГСУ розглядаючи можливість перехода до поручителя прав та обов'язків кредитора вказано, що закон визначає можливість виникнення у поручителя прав кредитора до боржника у разі повного виконання забезпеченого порукою зобов'язання.
Також, касаційним судом зроблено висновок, що у справі про банкрутство господарський суд не розглядає по суті спори стосовно заявлених до боржника грошових вимог, а лише встановлює наявність або відсутність відповідного грошового зобов'язання боржника шляхом дослідження первинних документів (договорів, накладних, актів тощо) та (або) рішення юрисдикційного органу, до компетенції якого віднесено вирішення відповідного спору. До того ж обов'язок щодо подання документів на підтвердження своїх вимог в силу норм ст. 23 Закону про банкрутство покладено на кредитора.
З повним текстом постанови Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/63087033
Постанова Вищого господарського суду України від 30 листопада 2016 року
ВГСУ вирішуючи справу про стягнення страхового відшкодування, вказав, що норми Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" стосуються врегулювання правовідносин страховика та застрахованої ним особи у правовідносинах з обов'язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів, а не правовідносин між страховими компаніями з відшкодування виплаченої страхової суми, що не було враховано судами попередніх інстанцій.
З повним текстом постанови Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/63153675