Як популяризація професії фермера принесе мільйони Україні

Як популяризація професії фермера принесе мільйони Україні
Гарі Роше, радник Банку Кредит Дніпро з питань кредитування сільського господарства, PhD сільськогосподарських наук, екс-керівник проектів Світового банку в Україні, професор, викладач Міжнародного інституту менеджменту
Коли ми розробляли стратегічні напрямки подальшої діяльності, то свідомо робили акцент на сільському господарстві. Секторі, що здатний витягнути всю економіку України. 

Хоча Україна не моя батьківщина, тут я провів стільки ж часу, скільки в рідній Північній Америці. Можливо саме це стало причиною того, що я дивився на світ по-іншому, ніж мої українські колеги. Всі ми є продуктом навколишнього середовища і нашого досвіду. Жодного подиву в мене не викликало те, що багато запропонованих рішень для розвитку невеликих сімейних ферм в Україні виглядають як відображення спадщини радянської системи. Щоб сільське господарство в Україні почало реальний підйом, не варто втрачати такі стратегічно важливі речі, як популяризація професії фермера в суспільстві й якісне виховання фахівців. Отже, що потрібно, щоб професія стала престижною?
 
Ключове питання – менеджмент

Головна експортна галузь України сільське господарство – не для кожного. Це сезонна, мінлива й надзвичайно складна робота, тому власникам необхідно адаптуватися під досить специфічне виробниче середовище. Агробізнес потребує від учасників певних якостей, які можна розвинути лише за умови наявності реального досвіду роботи в цій сфері. Власники, керівники, «сімейний» менеджмент зазвичай самостійно визначають і розробляють особливості власного виробництва, знаходять родзинку, тоді як наймані працівники великих представників аграрної галузі не надають цьому такого значення. Виходячи з власного досвіду, скажу, що фермерство – це покликання. Це професія на все життя.  

У США 96% фермерських господарств, які займаються рослинництвом, – це сімейний бізнес, який приносить 87% від загальної вартості американського врожаю. Це виробництва, якими керують і займаються члени сім’ї по крові або шлюбу, а сам бізнес передається з покоління в покоління. Тобто йдеться про людей, які по-справжньому люблять власну справу, а не змушені нею займатися через відсутність альтернативи. Це люди, які знайшли своє покликання, які свідомо обрали для життя сільську місцевість і які впевнені в тому, що зможуть прищепити цю любов своїм дітям і онукам. Це модель агровиробництва у Північній Америці та Європі, і, впевнений, вона була такою самою й на території сучасних постсоціалістичних держав ще до приходу радянської влади з подальшою колективізацією.

Гарантія прибутку?

Прибуток від діяльності фермерських господарств повинен бути індикатором успіху програми розвитку власного невеликого бізнесу. Виручки повинно бути достатньо для того, щоб забезпечити гідний рівень життя всієї родини фермерів. Її повинно вистачати для того, щоб розвивати село і змусити молодь лишатися тут і працювати, замість того щоб переїжджати в міста або зовсім полишати країну.

Якщо ж виробництво не може гідно забезпечити всю сім’ю, то фермерство можна поєднувати з іншими видами діяльності. Як показує міжнародна практика, часткова зайнятість деяких членів сім’ї на агровиробництві може звільнити час для того, щоб знайти також й інші джерела доходу. У сукупності це дозволить забезпечувати всіх членів команди.

Пора дати чесну характеристику сімейного агровиробництва, яким зараз займаються здебільшого колишні працівники колгоспів. Ці люди вирощують овочі для власного споживання. Те саме відбувається і з тваринництвом – вони розводять свиней і корів виключно для себе, а надлишки продукції продають на ринках, щоб ще й трохи підзаробити. Вони не бажають і не збираються розширювати власне виробництво, вибудовувати бізнес і схвалюють прагнення своїх дітей вибратися з села у пошуках кращого життя. Найчастіше ці люди здають в оренду свою землю, адже придумати що-небудь на площі розміром у кілька гектарів неможливо, особливо з огляду на, що такі земельні паї розміщені поміж десятків схожих невеликих ділянок. І в такій ситуації я абсолютно не бачу майбутнього.

Якщо Україна дійсно хоче досягти успіху в розвитку ринку малих і середніх агровиробництва, як це декларував уряд, повинен бути розроблений якісний підхід. У Північній Америці сімейні ферми покладаються також і на найману працю, оренду землі та навіть підрядні організації, які надають послуги. В Україні сервіс не розвинений, і ми не бачимо, щоб уряд на нинішньому етапі всьому цьому сприяв. Але ж це додаткові можливості, нові робочі місця і важлива умова для розвитку українського села. Наведу приклад. Одного разу мені довелося брати участь в одному проекті в іншій пострадянській країні, де ми розвивали ці послуги в сільській місцевості. Ми придбали обладнання для збору врожаю, щоб використовувати його на площі 120 гектарів. Фермери з банком землі в 20 га не могли дозволити собі покупку такого обладнання. Але ми створили групу з кількох приватних фермерів, і для них ціна виявилася підйомною. Навіть більше, у них з’явилася можливість здавати цю техніку в оренду, зокрема, державним комунальним підприємствам для прибирання снігу.

Розширення подібних сервісів, ідей, ініціатив, а також навчальних програм, які підтримували б розвиток малих і середніх агропідприємств, щоб поліпшити їхні технічні можливості, вкрай необхідне. Тут основну увагу варто приділяти життєздатним бізнес-планам і системам управління, які необхідні зокрема й для того, щоб отримати банківський кредит, а також мінімізувати ризики. Інноваційні рішення для різноманітних завдань, із якими зіткнуться приватні фермери на початковому етапі, зможуть допомогти їм навіть на етапі створення об’єднаних громад. Освітня програма буде навчати аграріїв ефективно створювати і розвивати невелику ферму в Україні.

Така підтримка могла б надаватися з боку державних університетів і фінансуватися з бюджету областей у рамках програми децентралізації. На першому етапі це дозволяло б фермерам отримувати необхідні знання, відходити від значних витрат і вивільнені кошти вкладати в поліпшення і розвиток виробництва. Це дозволить вирішити безліч проблем із міграцією із сіл в міста і наростити темпи економічного розвитку в сільській місцевості.  

Освітні програми

У США до освітніх програм для фермерів залучають зазвичай фахівців із вищих навчальних закладів з науковим ступенем, які займаються прикладними дослідженнями, допомагаючи людям в економічному й суспільному розвитку.  

Це функції вишів, які підтримує держава («дорадчі служби»). В Україні за підтримки американських донорів недавно також створили подібні організації (http://www.dorada.org.ua/doradchi-sluzhbi-ukrajini.html), але їхні зв’язки з університетами та дослідницькими лабораторіями досі не встановлені. А для успіху це необхідний компонент. Те, як могли б функціонувати дорадчі служби в Україні, – тема для окремого блогу, і я обов’язково напишу про це.  

А щодо безпосередньо освітньої програми, то для України, вважаю, вона могла б передбачати такі напрями:
  • прикладні дослідження в галузі економіки сільського господарства та агробізнесу;
  • поширення наукових праць і аналітики серед агровиробників;
  • спеціальні школи або коледжі для фермерів;
  • академічні курси та ін.

Вважаю, що це цілком адекватна за своїми витратами допомога українському селу і найперспективнішій галузі економіки.