Модератором заходу виступила Олена Полянчук, Голова Комітету НАБУ з питань правового забезпечення діяльності банків і захисту прав кредитів.
Ключовим питанням зустрічі стало обговорення можливості урегулювання простроченої заборгованості за кредитом шляхом укладання додаткових угод до кредитного договору та впливу судової практики на діяльність банків, зокрема на процес врегулювання NPL, включно з процедурами фінансової реструктуризації.
Висловлено застереження, що нова судова практика фактично нівелює можливість позасудового урегулювання заборгованості шляхом укладення додаткових угод до кредитного договору в тому випадку, якщо вже є факт прострочення зобов’язань боржником. А також містить ризики визнання недійсними всіх додаткових угод і забезпечувальних договорів, які укладають банки в процесах реструктуризації заборгованості, що є стандартною практикою роботи банків. Крім того, може виникнути прецедент анулювання правовідносин банків і їхніх клієнтів, що склалися після закінчення строку кредитування та випливають не лише з додаткових угод до кредитного договору, а й із забезпечувальних договорів. Це дасть змогу недобросовісним позичальникам уникати відповідальності та масово не виконувати своїх зобов’язань.
Також обговорена поточна судова практика з питання нарахування пені за несвоєчасне повернення депозиту та з питання нарахування відсотків на прострочений борг (після закінчення строку кредитування).
Зазначено, що навіть якщо в договорі банку з клієнтом чітко визначено, що проценти нараховуються, доки є непогашене тіло кредиту, судова практика йде таким шляхом, що банки не можуть застосовувати до боржника передбачену договором відсоткову ставку за кредитом після закінчення строку кредитування, хоча зобов'язання ще боржником не виконане. І боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, має сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми. Причому навіть якщо договором встановлений інший розмір процентів.
Банківська спільнота висловила аргументи та законодавче обґрунтування щодо хибності цієї позиції. Адже якщо умовами договору передбачено, що позичальник сплачує відповідний розмір процентів за користування кредитом, то ці проценти він має сплачувати до моменту повного виконання свого зобов’язання, а не лише до моменту, коли він мав би повернути кредит.
Визначену договором процентну ставку банк встановлює на весь період кредитування, до моменту повного виконання зобов’язання, а не до моменту, коли воно мало бути виконане. Це передбачено чинним законодавством і робиться не тому, що банк хоче заробити, а тому, що змінюється вартість ресурсів, збільшуються витрати на супроводження кредиту, якщо він стає проблемним, і єдиним шляхом вирішення питання є звернення до суду. Якщо клієнт не повернув вчасно гроші, банку треба витратити додаткові гроші, щоб профінансувати всіх інших клієнтів, щоб їхні права не були порушені, оскільки хтось не виконав своїх зобов'язань перед банком. Тому банк й встановлює відповідну процентну ставку, щоб у т.ч. компенсувати витрати, яких зазнає в період невиконання своїх зобов’язань боржником.
Тому банківська спільнота дотримується позиції, що ґрунтується на нормах чинного законодавства, та наполягає на тому, що договір чинний до повного виконання його умов всіма учасниками договірних правовідносин – як кредитором, так і боржником. Умови договору мають виконуватися сторонами належним чином.
Підбиваючи підсумки, учасники заходу зазначили, що неоднозначна, часто суперечлива судова практика негативно впливає на господарську діяльність, зокрема банків, та й фінансової системи загалом. Крім того, створює підґрунтя для зловживань із боку несумлінних клієнтів, оспорювання договорів і пов’язаних із ними правочинів, зростання частки проблемних кредитів.