Судова практика ВСУ / вищих касаційних судів за листопад 2016 року

Розглядаючи справу про визнання кредитного договору недійсним, ВССУ зазначив, що досліджуючи спірний договір, який за формою і змістом відповідає вимогам закону, але експертизою підтверджено, що одна зі сторін його не підписувала, суд має виходити з того, що такий договір є вчиненим. У цьому випадку п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» про невчинення договору, чи не укладення - не застосовується.

З повним текстом ухвали Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/62787927


ВГСУ відмовляючи у задоволенні позову про визнання кредитного договору недійсним керувався наступним.

Звертаючись до суду із відповідним позовом, позивач зазначав, що спірний договір було укладено у результаті зловмисної домовленості між колишнім керівництвом позивача та представниками відповідача щодо видачі банком значних кредитних коштів на користь позивача з їх подальшим незаконним виведенням з компанії за межі України, в результаті чого у товариства виникла перед банком кредитна заборгованість, існує ризик втрати товариством свого майна, що відповідно до ст. 232 ЦК України є підставою для визнання зазначеного договору недійсним.

Однак касаційна інстанція зазначила, що відповідно до абзацу 4 пункту 3.10. постанови пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29 травня 2013 року "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" зловмисна домовленість - це умисна змова представника однієї сторони правочину з другою стороною, внаслідок чого настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої вчинено правочин. У визнанні правочину недійсним з відповідної підстави доведенню підлягає не наявність волі довірителя на вчинення правочину, а існування умислу представника, який усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам довірителя, передбачає настання невигідних для останнього наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання. При цьому представником не може вважатися орган юридичної особи, в тому числі її керівник, навіть якщо він діяв всупереч інтересам цієї особи: представництво в даному разі визначається за правилами глави 17 названого Кодексу.

З повним текстом постанови Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/62724723

Приймаючи рішення щодо дійсності кредитного договору ВССУ вказано на наступне.

Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права і обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 10 червня 2015 року у справі № 6-449цс15, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.

На порушення приписів ч. 4 ст. 10, ст. 214 ЦПК України апеляційний суд залишив поза увагою те, що сам факт непроведення судово-почеркознавчої експертизи для ідентифікації підпису позичальника на кредитному договорі з підписом ОСОБА_5 за обставин неоспорювання останньою дійсності вказаного договору не може бути підставою для відмови в позові про стягнення кредитної заборгованості.

З повним текстом ухвали Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/62949189


Розглядаючи справу про визнання договору про переуступку прав вимог за кредитними договорами недійсним, ВГСУ зазначив, що виключно на підставі звіту про оцінку майнових прав можна стверджувати про відповідність та/або невідповідність звичайним (ринковим) цінам ціни продажу прав вимоги, визначеної сторонами у відповідному договорі. Помилковим є ототожнення номінального розміру заборгованості за кредитним договором з ринковою вартістю ціни права вимоги.

З повним текстом постанови Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/62885360


ВГСУ відмовив у задоволенні позову про визнання недійсними кредитного договору та договору РКО за наступних обставин.

Позивач, звертаючись до суду зазначав про те, що дії відповідача носять недобросовісний характер, оскільки банк здійснює списання коштів з рахунків клієнта виключно на забезпечення платежів пов'язаних з обслуговуванням кредиту, посилаючись на умови договорів, а також про те, що дані дії банку вкрай негативним чином впливають на роботу товариства та унеможливлюють виконання ним своїх договірних зобов'язань, бо штучно збільшують обсяг заборгованості останнього, було предметом дослідження господарськими судами.

Такі доводи позивача були відхилені господарськими судами з огляду на те, що негативний вплив на роботу товариства має саме її здійснення за рахунок кредитних коштів, а збільшення грошової маси на його рахунках залежить насамперед від успішності суб'єкта господарювання та його спроможності виконувати прийняті не себе зобов'язання за господарськими договорами, а не від дій банку, на здійснення яких позивач погодився уклавши спірні умови договорів, заборона яких не передбачена нормативними актами України.

З повним текстом постанови Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/62885425


Вирішуючи питання про недійсність іпотечного договору, ВГСУ зазначив про наступне.

Верховний Суд України у постанові від 15.05.2013 у справі № 6-36цс13 дійшов висновку, що майнове право, що є предметом іпотечного договору, - це обумовлене право набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, що є необхідними й достатніми для набуття речового права.

Беручи до уваги вищезазначене, суди попередніх інстанцій вірно встановили, що права та обов'язки сторін за договором виникли з моменту його нотаріального посвідчення приватним нотаріусом.

А отже, банк є іпотекодержателем земельної ділянки, а також всіх об'єктів, які розташовані/будуть розташовані на цій земельній ділянці, в тому числі, і об'єкта будівництва, майнових прав на нерухоме майно, будівництво якого не завершено (об'єкт будівництва), право власності на які належить/буде належати іпотекодавцю з моменту нотаріального посвідчення договору.

З повним текстом постанови Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/62950789

Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року

Розглядаючи справу про визнання кредитного договору недійсним, ВССУ зазначив, що досліджуючи спірний договір, який за формою і змістом відповідає вимогам закону, але експертизою підтверджено, що одна зі сторін його не підписувала, суд має виходити з того, що такий договір є вчиненим. У цьому випадку п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» про невчинення договору, чи не укладення - не застосовується.

З повним текстом ухвали Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/62787927

Постанова Вищого господарського суду України від 15 листопада 2016 року

ВГСУ відмовляючи у задоволенні позову про визнання кредитного договору недійсним керувався наступним.

Звертаючись до суду із відповідним позовом, позивач зазначав, що спірний договір було укладено у результаті зловмисної домовленості між колишнім керівництвом позивача та представниками відповідача щодо видачі банком значних кредитних коштів на користь позивача з їх подальшим незаконним виведенням з компанії за межі України, в результаті чого у товариства виникла перед банком кредитна заборгованість, існує ризик втрати товариством свого майна, що відповідно до ст. 232 ЦК України є підставою для визнання зазначеного договору недійсним.

Однак касаційна інстанція зазначила, що відповідно до абзацу 4 пункту 3.10. постанови пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29 травня 2013 року "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" зловмисна домовленість - це умисна змова представника однієї сторони правочину з другою стороною, внаслідок чого настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої вчинено правочин. У визнанні правочину недійсним з відповідної підстави доведенню підлягає не наявність волі довірителя на вчинення правочину, а існування умислу представника, який усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам довірителя, передбачає настання невигідних для останнього наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання. При цьому представником не може вважатися орган юридичної особи, в тому числі її керівник, навіть якщо він діяв всупереч інтересам цієї особи: представництво в даному разі визначається за правилами глави 17 названого Кодексу.

З повним текстом постанови Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/62724723

Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Приймаючи рішення щодо дійсності кредитного договору ВССУ вказано на наступне.

Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права і обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 10 червня 2015 року у справі № 6-449цс15, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.

На порушення приписів ч. 4 ст. 10, ст. 214 ЦПК України апеляційний суд залишив поза увагою те, що сам факт непроведення судово-почеркознавчої експертизи для ідентифікації підпису позичальника на кредитному договорі з підписом ОСОБА_5 за обставин неоспорювання останньою дійсності вказаного договору не може бути підставою для відмови в позові про стягнення кредитної заборгованості.

З повним текстом ухвали Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/62949189

Постанова Вищого господарського суду України від 22 листопада 2016 року

Розглядаючи справу про визнання договору про переуступку прав вимог за кредитними договорами недійсним, ВГСУ зазначив, що виключно на підставі звіту про оцінку майнових прав можна стверджувати про відповідність та/або невідповідність звичайним (ринковим) цінам ціни продажу прав вимоги, визначеної сторонами у відповідному договорі. Помилковим є ототожнення номінального розміру заборгованості за кредитним договором з ринковою вартістю ціни права вимоги.

З повним текстом постанови Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/62885360

Постанова Вищого господарського суду України від 23 листопада 2016 року

ВГСУ відмовив у задоволенні позову про визнання недійсними кредитного договору та договору РКО за наступних обставин.

Позивач, звертаючись до суду зазначав про те, що дії відповідача носять недобросовісний характер, оскільки банк здійснює списання коштів з рахунків клієнта виключно на забезпечення платежів пов'язаних з обслуговуванням кредиту, посилаючись на умови договорів, а також про те, що дані дії банку вкрай негативним чином впливають на роботу товариства та унеможливлюють виконання ним своїх договірних зобов'язань, бо штучно збільшують обсяг заборгованості останнього, було предметом дослідження господарськими судами.

Такі доводи позивача були відхилені господарськими судами з огляду на те, що негативний вплив на роботу товариства має саме її здійснення за рахунок кредитних коштів, а збільшення грошової маси на його рахунках залежить насамперед від успішності суб'єкта господарювання та його спроможності виконувати прийняті не себе зобов'язання за господарськими договорами, а не від дій банку, на здійснення яких позивач погодився уклавши спірні умови договорів, заборона яких не передбачена нормативними актами України.

З повним текстом постанови Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/62885425

Постанова Вищого господарського суду України від 23 листопада 2016 року

Вирішуючи питання про недійсність іпотечного договору, ВГСУ зазначив про наступне.

Верховний Суд України у постанові від 15.05.2013 у справі № 6-36цс13 дійшов висновку, що майнове право, що є предметом іпотечного договору, - це обумовлене право набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, що є необхідними й достатніми для набуття речового права.

Беручи до уваги вищезазначене, суди попередніх інстанцій вірно встановили, що права та обов'язки сторін за договором виникли з моменту його нотаріального посвідчення приватним нотаріусом.

А отже, банк є іпотекодержателем земельної ділянки, а також всіх об'єктів, які розташовані/будуть розташовані на цій земельній ділянці, в тому числі, і об'єкта будівництва, майнових прав на нерухоме майно, будівництво якого не завершено (об'єкт будівництва), право власності на які належить/буде належати іпотекодавцю з моменту нотаріального посвідчення договору.

З повним текстом постанови Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/62950789