Практика Верховного Суду за січень 2018 року

Постанова Верховного Суду від 24 січня 2018 року

Згідно з правовою позицією, викладеною ВС, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника сторони, а неможливість вирішення спору  у відповідному судовому засіданні.

З  повним текстом постанови Ви можете ознайомитись за посиланням: http://reyestr.court.gov.ua/Review/71798774



Постанова Верховного Суду від 23 січня 2018 року

Розглядаючи справу про стягнення боргу за неукладеним кредитним договором, ВС зазначив, зокрема, і про таке.

Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

За фактом неукладеності договору у сторін не виникає жодних цивільних прав та обов'язків. Тому вимоги ПАТ «Кредобанк» про стягнення з ОСОБА_5 на підставі статей 526625629, 1054 ЦК України заборгованості за кредитним договором, який є неукладеним, не підлягають задоволенню.

Разом із цим, загальні положення про повернення майна у зв’язку з його набуттям, збереженням без достатньої правової підстави  визначені статтями 12121213 ЦК України. З цих підстав банком позов не заявлявся.

З  повним текстом постанови Ви можете ознайомитись за посиланням: http://reyestr.court.gov.ua/Review/71779878                


Постанова Верховного Суду від 23 січня 2018 року             

Визначаючи розмір заборгованості за кредитним договором, суд, на думку ВС, зобов’язаний  належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку - розрахунок заборгованості за кредитним договором), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов'язок суду.

З  повним текстом постанови Ви можете ознайомитись за посиланням: http://reyestr.court.gov.ua/Review/71779840


Постанова Верховного Суду від 23 січня 2018 року

Розглядаючи справу про стягнення боргу із поручителя, ВС дійшов висновку про обов’язковість залучення до участі у справі іпотекодавця (якщо він відмінний від боржника/поручителя), оскільки, у разі не оскарження рішення суду по даній справі, іпотекодавець буде позбавлений можливості оскаржити суму заборгованості, у рахунок якої буде звертатися стягнення на предмет іпотеки, оскільки така сума встановлена преюдиційним судовим рішенням.

З  повним текстом постанови Ви можете ознайомитись за посиланням: http://reyestr.court.gov.ua/Review/71779787


 Постанова Верховного Суду від 23 січня 2018 року             

Відмовляючи у задоволенні клопотання про поворот виконання рішення (поновлення записів в реєстрах) ВС зазначив про таке.

У разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек вилучено запис обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, який вилучено на підставі незаконного рішення суду, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек.

Зазначений висновок узгоджується з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права і обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (а у випадку, що переглядається - у зв'язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.

З  повним текстом постанови Ви можете ознайомитись за посиланням:  http://reyestr.court.gov.ua/Review/71807404



Постанова Верховного Суду від 18 січня 2018 року

Вирішуючи спір про виселення мешканців із іпотечного майна у зв’язку із зверненням стягнення, ВС вказано про таке.

Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про виселення відповідачів зі спірної квартири без надання їм іншого житла, суд апеляційної інстанції виходив із того, що дія Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 03.06.2014 року стосується лише стадії виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки», а позовна вимога про виселення відповідачів із квартири, що є предметом іпотеки не підлягає задоволенню у зв'язку з мораторієм на виконання рішення суду, передбаченим згаданим Законом, проте після припинення дії даного Закону позивач не позбавлений права звернутися до суду з таким позовом.

Такий висновок суду апеляційної інстанції є помилковим, оскільки Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, тому не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, застосовувати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності.

Крім того, враховуючи, що спірна квартира перебуває в іпотеці ПАТ «Альфа-Банк» на підставі відповідного договору іпотеки від 18 березня 2008 року № SMERS00731/1 та придбана за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою (спірною квартирою), тому з урахуванням положень статті 109 ЖК Української РСР, вимога позивача про виселення відповідачів без надання їм іншого житла є обґрунтованою.

З  повним текстом постанови Ви можете ознайомитись за посиланням:  http://reyestr.court.gov.ua/Review/71807458


Постанова Верховного Суду від 18 січня 2018 року

ВС залишає незмінною судову практику, згідно з якою наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником вчасно, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання, оскільки зобов'язання залишається невиконаним.

З  повним текстом постанови Ви можете ознайомитись за посиланням:  http://reyestr.court.gov.ua/Review/71750089


Постанова Верховного Суду від 18 січня 2018 року             

Розглядаючи спір про продовження договору оренди ВС прийшов до такого правового висновку.

Неврахування судами переважного перед іншими особами права наймача, який належно виконує свої обов'язки за договором найму, на укладання договору найму на новий строк, свідчить про ігнорування національними судами практики Європейського суду з прав людини у розрізі захисту права власності та є підставою для констатації порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у справі "Стрейтч проти Сполученого Королівства", суд дійшов висновку, що заявника слід вважати особою, яка мала принаймні законне сподівання на реалізацію передбаченого договором права на продовження строку оренди, і - в цілях статті 1 Першого протоколу - таке законне сподівання можна вважати додатковою частиною майнових прав, наданих йому муніципалітетом Дорчестера за орендним договором (пункт 35).

З  повним текстом постанови Ви можете ознайомитись за посиланням:   http://reyestr.court.gov.ua/Review/71738570


Постанова Верховного Суду від 18 січня 2018 року             

ВС, розглядаючи справу за скаргою на дії виконавця зазначив про таке.

Відповідно до роз'яснень, які містяться в пункті 14 Постанови Пленуму  Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах», ураховуючи, що провадження з виконання судових рішень є завершальною і невід'ємною частиною (стадією) судового провадження по конкретній справі, в якій провадження за скаргою не відкривається, а за подання позовної заяви сплачено відповідний судовий збір, ні розділом VII ЦПК, ні Законом України від 8 липня 2011 року "Про судовий збір" (частина перша статті 3) не передбачено необхідність сплати судового збору за подання скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, то за подання скарги судовий збір не сплачується.

Таким чином не підлягає сплаті судовий збір за подання апеляційної скарги у справах за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби.

З  повним текстом постанови Ви можете ознайомитись за посиланням: http://reyestr.court.gov.ua/Review/71749954



Постанова Верховного Суду від 16 січня 2018 року

ВС, розглядаючи спір про визнання договору позики недійсним, встановив таке.

Банк "Надра" (далі - позивач) звернулося до суду з позовом до відповідача-1 та відповідача-2, третя особа - НБУ, про визнання недійсним договору безпроцентної позики, який укладений між відповідачами.

Позовна заява мотивована тим, що "Банк "Кліринговий дім", позивачем та відповідачем-1 укладено консорціумний кредитний договір, відповідно до якого відповідачу-1 як Позичальнику Банками-учасниками надано кредит у формі непоновлювальної кредитної лінії. При цьому, відповідно до підпункту 4.3.19 пункту 4.3 договору Позичальник зобов'язався не укладати будь-які інші кредитні договори чи договори позики, договори фінансової допомоги або інші договори, що встановлюють зобов'язання для Позичальника та не проводити емісію цінних паперів без попереднього письмового узгодження з Банками-учасниками вчинення таких дій.

Проте, позивачу стало відомо про укладення відповідачами договору безпроцентної позики. Зазначений правочин, як вважає позивач, укладений з недодержанням вимог закону, зокрема приписів частин першої та другої статті 203 ЦК України, що є підставою для визнання його недійсним, з огляду на те, що позивач не надавав відповідачу-1 письмової згоди на укладення оспорюваного правочину.

Судами у задоволенні позову відмовлено повністю.

Судові рішення мотивовано тим, що обмеження відповідача-1 умовами консорціумного кредитного договору щодо можливості вчинення ним відповідних правочинів у процесі своєї господарської діяльності поза правовідносинами, що виникають за кредитним договором, тобто фактичне обмеження його господарської правосуб'єктності як учасника господарських відносин, порушує баланс інтересів сторін та не відповідає засадам добросовісності, справедливості, розумності. Суди також зазначили про те, що позивачем не доведено, яким чином укладення відповідачами договору позики порушує права позивача, який не є стороною оспорюваного ним договору, в тому числі, не доведено, яким чином договір позики зачіпає інтереси позивача як кредитора за кредитним договором.

З  повним текстом постанови Ви можете ознайомитись за посиланням: http://reyestr.court.gov.ua/Review/71675258


Постанова Верховного Суду від 16 січня 2018 року             

ВС задовольнив касаційну скаргу, оскільки знайшов помилковим висновок судді апеляційного суду про відмову у відкритті апеляційного провадження у справі з підстав повторного наведення банком тих самих причин щодо пропуску строку на апеляційне оскарження, і цей висновок не може бути підставою для позбавлення заявника права на захист порушених прав, свобод та інтересів, оскарження судового рішення, як складової частини права на суд, передбаченого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

З  повним текстом постанови Ви можете ознайомитись за посиланням: http://reyestr.court.gov.ua/Review/71750080


Постанова Верховного Суду від 16 січня 2018 року
             

Розглядаючи справу про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, ВС дійшов наступного правового висновку.

Частиною другою статті 369 ЦПК України, чинного на час постановлення ухвал судами попередніх інстанцій, передбачено, що суд, який видав виконавчий лист, може за заявою стягувача або боржника визнати виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню, та стягнути на користь боржника безпідставно одержане стягувачем за виконавчим листом. Підстави для цього зазначені у частині четвертій статті 369 ЦПК України, відповідно до якої суд визнає виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, якщо: а) його було видано помилково; б) якщо обов'язок боржника відсутній повністю чи частково у зв'язку з його припиненням добровільним виконанням боржником чи іншою особою; в) з інших причин. Наслідком визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, відповідно до пункту 4 частини першої статті 49 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 606-XIV) є закінчення виконавчого провадження.

Наведені підстави для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, поділяються на дві групиматеріально-правові (зобов'язання можуть припинятися внаслідок добровільного виконання обов'язку боржником поза межами виконавчого провадження, припинення зобов'язань переданням відступного, зарахуванням, за домовленістю сторін, прощенням боргу, неможливістю виконання) та процесуально-правові, до яких відносяться обставини, що свідчать про помилкову видачу судом виконавчого листа, зокрема: видача виконавчого листа за рішенням, яке не набрало законної сили (крім тих, що підлягають негайному виконанню); коли виконавчий лист виданий помилково за рішенням, яке взагалі не підлягає примусовому виконанню; видача виконавчого листа на підставі ухвали суду про затвердження мирової угоди, яка не передбачала вжиття будь-яких примусових заходів або можливості її примусового виконання і, як наслідок, видачі за нею виконавчого листа; помилкової видачі виконавчого листа, якщо вже після видачі виконавчого листа у справі рішення суду було скасоване; видачі виконавчого листа двічі з одного й того ж питання у разі віднайдення оригіналу виконавчого листа вже після видачі його дубліката; пред'явлення виконавчого листа до виконання вже після закінчення строку на пред'явлення цього листа до виконання.

У пункті 4 частини першої статті 49 Закону № 606-XIV передбачено скасування рішення суду, на підставі якого видано виконавчий документ, як самостійну підставу для закінчення виконавчого провадження. У зв'язку з цим у разі, якщо виконавчий лист вже пред'явлено до виконання, необхідності звертатися до суду із заявою про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, немає. Виконавче провадження в цьому випадку буде закінчене на зазначеній підставі.

Таким чином, передбачених Законом № 606-XIV обставин для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, не вбачається. Крім того, згідно із частиною п'ятою статті 11 ЦК України у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.

Відповідно до пункту 9 частини другої статті 129 Конституції України, статті 14 ЦПК України однією з основних засад судочинства є обов'язковість рішень суду.

Статтею 14 ЦПК України передбачено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України.

Таким чином, положення статті 559 ЦК України стосовно припинення поруки з припиненням забезпеченого нею зобов'язання не може застосовуватися до правовідносин, у яких обов'язок поручителя щодо виконання зобов'язання за основним договором виник з рішення суду, а не лише з договору поруки.  Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 25 листопада 2015 року у справі № 6-172цс15.

Суд, дійшовши висновку про припинення зобов'язання поручителя ТОВ «Аеліта» як боржника за виконавчим документом, зазначену вище правову позицію Верховного Суду України не врахував та не звернув уваги на те, що право на стягнення з поручителя заборгованості (шляхом звернення до суду з позовом, за результатами розгляду справи за яким ухвалено судове рішення про стягнення цієї заборгованості з поручителя) було реалізоване кредитором до скасування рішення.

З  повним текстом постанови Ви можете ознайомитись за посиланням: http://reyestr.court.gov.ua/Review/71750094


 Постанова Верховного Суду від 16 січня 2018 року             

При розгляді трудового спору, ВС відмовлено у задоволенні позову з таких підстав.

Верховний Суд України у постанові від 16 грудня 2015 року в справі № 6-1178цс15 дійшов правових висновків, що власник не має права вийти за межі трудового договору і його право на переміщення працівників обмежується умовами трудового договору: в межах цих умов переміщення можливе, поза ним - протизаконне. Таким чином, при переміщенні діє принцип незмінності істотних умов договору, тобто залишаються незмінними всі суттєві умови трудового договору (спеціальність, кваліфікація, найменування посади) (витяг з правового висновку).

Переміщення може здійснюватися тільки за умови, що не змінюється жодна з істотних умов трудового договору працівника. Таким чином, якщо переведення на іншу роботу пов'язане зі зміною трудових функцій працівника, місця роботи (місцевості), то переміщення в інший структурний підрозділ передбачає збереження обумовленого трудовим договором місця роботи і трудових функцій. Оскільки переміщення позивачки здійснено на тому ж підприємстві на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ, у тій же місцевості та в межах відповідної посади, тобто відбулась лише зміна робочого місця (місця безпосереднього виконання роботи), структурного підрозділу у тій самій місцевості, не змінилась жодна з істотних умов трудового договору позивачки, можна зробити висновок про те, що позивачку було саме переміщено, а не переведено в інший структурний підрозділ, зокрема з посади тальмана четвертого терміналу на посаду тальмана третього терміналу (постанови Верховного Суду України від 01 листопада 2017 року у справах № № 6-1429цс17, 6-1471цс17, 6-1568цс17).

З  повним текстом постанови Ви можете ознайомитись за посиланням: http://reyestr.court.gov.ua/Review/71750077


Постанова Верховного Суду від 16 січня 2018 року             

Розглядаючи спір про стягнення середнього заробітку та частини заробітної плати через порушення термінів її виплати, ВС зазначив про таке.

Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що до позовної вимоги про стягнення з Гніздичівського державного спиртового заводу на користь ОСОБА_3 середнього заробітку за час затримки розрахунку за період з 31.12.2010 року по 24.01.2014 року в розмірі 120 710 грн 46 коп. застосовується тримісячний строк звернення до суду з такою вимогою, а враховуючи відсутність поважних причин його пропуску, обґрунтовано відмовили у позові у цій частині.

Проте, висновки судів про відмову у задоволенні позовної вимоги про стягнення компенсації в сумі 58 грн 63 коп. у зв'язку з втратою частини заробітної плати через порушення термінів її виплати за період з липня 2012 року по січень 2014 року є помилковими, оскільки суди неправомірно ототожнили застосування тримісячного строку як до позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку так і до позовної вимоги про стягнення компенсації у зв'язку з втратою частини заробітної плати через порушення термінів її виплати, так як право працівника звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати  не обмежене будь-яким строком.

З  повним текстом постанови Ви можете ознайомитись за посиланням: http://reyestr.court.gov.ua/Review/71749941


Постанова Верховного Суду від 16 січня 2018 року             

ВС повідомив про відсутність у діях позивача порушень трудової дисципліни, у зв'язку з його відмовою від підписання договору про повну матеріальну відповідальність з адміністрацією Управління поліції охорони в Сумській області, оскільки посада водія автотранспортного засобу відсутня у Переліку, затвердженому Постановою Держкомпраці СРСР та Секретаріату ВЦРПС від 28 грудня 1977 року № 447/24 «Про затвердження Переліку посад і робіт, що заміщаються або виконуються працівниками, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, переданих їм для зберігання, обробки, продажу (відпуску), перевезення або застосування у процесі виробництва».

З  повним текстом постанови Ви можете ознайомитись за посиланням: http://reyestr.court.gov.ua/Review/71750048



Постанова Верховного Суду від 17 січня 2018 року


ВСУ відмовлено у  задоволенні касаційної скарги у справі за позовом акціонера до АТ про стягнення заборгованості за дивідендами та за прострочення виконання грошового зобов'язання.

При цьому суд касаційної інстанції виходив із того, що ні в ст. 117 ЦК України, ні в ст. 11 Закону України "Про господарські товариства"ст. 29 Закону України "Про акціонерні товариства" та Статуті АТ не закріплено такого обов'язку акціонера як звернення до товариства з вимогою про виплату йому дивідендів після прийняття зборами рішення про виплату цих дивідендів. Отже, з моменту прийняття рішення загальними зборами, виплата дивідендів акціонеру стає обов'язком цього товариства, належне виконання якого покладається саме на це товариство і не залежить від будь-яких дій акціонера. При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 14 ЦК України особа (акціонер) не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.

Також, судом зазначено, що правовідносини, в яких товариство у разі прийняття рішення загальними зборами про виплату акціонеру дивідендів, зобов'язане здійснити таку виплату, є грошовим зобов'язанням, а тому правомірним є застосування до цих правовідносин положення ст. 625 ЦК України.

Додатково, ВС проаналізував практику ЄСПЛ та дійшов висновку, що сплата акціонеру дивідендів, щодо виплати яких було прийнято рішення загальними зборами відповідача, надає акціонеру, на користь якого таке рішення прийняте, "законне очікування", що йому будуть такі дивіденди виплачені.  Невиплата товариством таких дивідендів аукціонеру прирівнюється до порушення права останнього на мирне володіння майном (рішення ЄСПЛ у справах "Брумареску проти Румунії" (п. 74), "Пономарьов проти України" (п. 43), "Агрокомплекс проти України" (п. 166).


З  повним текстом постанови Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/71659611




Постанова Верховного Суду від 16 січня 2018 року

ВСУ, розглядаючи трудовий спір, зокрема, зазначив наступне:

Оскільки виявлені порушення, а саме - відсутність документації, порушення вимог щодо зберігання палива, є триваючими, вчинені протягом шестимісячного строку з моменту їх виявлення. Враховуючи, що про наявність вказаних порушень обласна рада довідалася 23 березня 2016 року, а стягнення накладено 18 квітня 2016 року, відповідачем дотримано встановлений статтею 148 КЗпП України строк притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності.

Крім того, вказано, що зміна підпорядкованості підприємства, установи, організації не припиняє дії трудового договору.

З  повним текстом постанови Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/71588866

 

Постанова Верховного Суду від 10 січня 2018 року 

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відмовив у задоволенні касаційної скарги у справі про скасування рішення Постійно діючого третейського суду.

При цьому ВС виходив із того, що рішенням третейського суду було вирішено питання про права та обов'язки особи, яка не брала участі у розгляді справи. Крім того, суди правильно встановили, що заявником не пропущено строк на звернення із заявою про скасування рішення третейського суду, оскільки йому стало відомо про прийняте рішення тільки 14 квітня 2016 року в судовому засіданні Господарського суду Полтавської області під час розгляду іншої справи.

З  повним текстом постанови Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/71498401


Постанова Верховного Суду від 10 січня 2018 року 

ВСУ, відхиливши касаційну скаргу, погодився із позицією cудів попередніх інстанцій, які встановивши, що позивач надав докази на підтвердження розміру заподіяної внаслідок дорожньо-транспортної пригоди шкоди, а відповідач, заперечуючи такий розмір, доказів на спростування вказаного не надав, клопотання про проведення судової експертизи не заявив,  правильно вважали, що позов слід задовольнити.

Доводи касаційної скарги про те, що обов'язок доведення розміру шкоди покладається на позивача не можна вважати обґрунтованими, оскільки вони суперечать положенням статей 10, 60 ЦПК України, згідно з якими кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

З  повним текстом постанови Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/71498346


Постанова Верховного Суду від 10 січня 2018 року 

ВСУ відмовив у задоволенні касаційної скарги виходячи із наступного.

Позивач звернувся із позовом до Червоноградського міського суду Львівської області та Держави України в особі Державної казначейської служби про відшкодування моральної шкоди, завданої діями судді внаслідок постановлення незаконної ухвали про відмову у відкритті провадження, яка скасована ухвалою Апеляційного суду із направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Позивач вважав, що суддя, постановляючи вказану ухвалу, завдав йому моральної шкоди.

Частиною шостою статті 1176 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах.

Проте застосування положення частини шостої статті 1176 ЦК України можливе у випадку, коли предметом позову є інші дії чи бездіяльність, зокрема суду, які не пов'язані із здійсненням правосуддя, відправленням судочинства, що має на меті прийняття акту органом судової влади. Тобто це інші дії суддів (суду) при здійсненні правосуддя, коли спір не вирішується по суті, у разі їх незаконних дій або бездіяльності і якщо вина судді встановлена не лише вироком суду, а й іншим відповідним рішенням суду.

При цьому на спірні правовідносини в частині позовних вимог до Червоноградського міського суду Львівської області не поширюється юрисдикція судів по розгляду заявлених позивачем вимог в порядку цивільного судочинства, оскільки судді як посадова особа, що здійснює правосуддя, а також суд як орган, що здійснює правосуддя не може бути відповідачем або іншою стороною, котра бере участь у цивільній справі, за винятком випадків, коли суддя виступає як представник цієї установи, а не орган, що здійснює правосуддя.

За таких обставин, ВСУ дійшов висновку, що належним відповідачем у таких спорах може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя.

З  повним текстом постанови Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/71498435


Ухвала Верховного Суду від 10 січня 2018 року

Приймаючи рішення про поновлення строків ВСУ часто посилається на практику Європейського суд з прав людини, який зауважив, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (Пономарьов проти України, № 3236/03, § 41, ЄСПЛ, від 3 квітня 2008 року).

З  повним текстом ухвали Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/71498501


Ухвала Верховного Суду від 9 січня 2018 року

ВСУ відмовив у перегляді рішень попередніх інстанцій з наступною правовою аргументацією.

Заява про перегляд є необґрунтованою, оскільки фактично зводиться до висловлення незгоди із прийнятими судовими рішеннями, проханням про повторний перегляд матеріалів справи, переоцінкою доказів та вже встановлених судами обставин, що виходить за межі повноважень Верховного Суду, розгляд заяв яким покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".

Європейський суд з прав людини, рішення якого згідно зі статтею 17 Закону України  "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року № 3477-IV, є джерелом права в Україні, неодноразово вказував, зокрема і у справі "Устименко проти України" (заява № 32053/13), що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами...