Чи є у нас інстинкт самозбереження?

Чи є у нас інстинкт самозбереження?
Роман Шпек, голова Ради НАБУ
Є багато речей, на які можна дивитися вічно. Схоже, ще однією такою картиною є те, як Україна отримує черговий транш МВФ. Стабільна риторика про власні успіхи з боку позичальника, незмінна констатація недостатності успіхів з боку кредитора.

Як результат, постійна зміна очікуваного терміну надання фінансової підтримки. То у третьому кварталі 2017 року, то у другому кварталі 2018, то влітку, то восени. А час спливає.

На кону стоїть чимало: фінансова стабільність України у 2019-2020 роках. Правда проста: Україна, не імітуючи, а здійснюючи виважені структурні реформи, має боротися за інвестора, зберегти зовнішній ринок і заручитися фінансовою підтримкою МВФ, не забуваючи про вельми важке боргове навантаження – 28,7 млрд. доларів у 2018-2022 роках (а більше половини зобов’язань в України – перед офіційними кредиторами, серед яких МВФ, ЄС, США).

І не варто тішити себе ілюзіями про альтернативні джерела фінансування, гордий вихід на зовнішній ринок запозичень, про 15-річні євробонди під 7% чи ще якесь диво.

Світ постійно змінюється, не чекаючи на нас. Ще вчора та сьогодні кон’юнктура сировинних ринків була сприятливою для України, але якою вона буде завтра?

Початок нової хвилі світових торговельних війн навряд чи містить якісь позитивні наслідки для української економіки. Підвищення процентних ставок у США вже призводить до відтоку капіталу з ринків, що розвиваються.

Власних сил мало. За останні роки економічного зростання та стабільності на фінансовому ринку ми так і не спромоглися стати центром уваги міжнародних інвесторів.

Плани про великий прорив у рейтингах зручності ведення бізнесу залишаються паперовими, а не реальними. У 2016 році прямі іноземні інвестиції до України становили 3,3 млрд. доларів США, у 2017 році 2,2 млрд. доларів США, а за останні 12 місяців – вже менше 2 млрд. Ця спадна тенденція – сухий арифметичний залишок від мрії про економічну перемогу України.

Зважаючи на виклики рефінансування зовнішнього боргу, знову прийшов час говорити про традиційні виклики перед нашою економікою: боргове навантаження, торговельний дефіцит, загроза розбалансування бюджету, цінова стабільність, відсутність внутрішнього підмурівку для активного економічного зростання, ускладнена демографічними тенденціями.

Замість цього у нас досі триває боротьба не за реформи, а за пояснення того, чому ми ухвалюємо дивні рішення, що не збігаються з початковими планами або навіть спотворюють їх.

Чомусь усі сприймають зовнішню фінансову підтримку України як даність, хоча факти свідчать про протилежне. За останні 12 місяців Україна практично не отримувала коштів міжнародної фінансової допомоги, хоча для неї було зарезервовано великі суми.

Ми не змогли скористатися коштами макрофінансової допомоги ЄС, але тепер оголошуємо перемогою технічні рішення про відкриття нової лінії такої допомоги. Хоча жодного центу з цієї лінії ми не отримаємо, поки не здійснимо ті реформи, які обіцяли завершити ще торік.

Хочемо ми чи ні, але українська партія у цій історії виглядає несерйозно. Світ надав нам руку допомоги, а ми не можемо її потиснути як відповідальний партнер, якому можна довіряти. Можна надуватися, перебуваючи в полоні самомилування власною риторикою, можна тішити себе ілюзіями, що часу "завались", але дійсність буде витвережувати.

Тож на що спроможна наша держава?

Зважитись на непопулярні, але вкрай необхідні кроки, виконати взяті на себе перед важливим партнером зобов’язання (а це і завершення епопеї з ВАС, і ухвалення "газового" та бюджетних рішень) та забезпечити фінансову стабільність, чи на хвилі популізму, сахаючись демаршів (а їх напередодні виборів не оминути, що засвідчили нещодавні збурення під ВРУ), вдаватися до хаотичних спорадичних недалекоглядних кроків?

А, може, слід апелювати не до раціональних тез про розбудову економіки та уникнення нових фінансових криз, а до примітивного і потужного інстинкту самозбереження? Збереження держави, а не політичного іміджу. Державники, де ви?