Судова практика ВСУ / вищих касаційних судів за січень 2017 року

Суддя ВССУ відмовлючи у відкритті касаційного провадження у зв'язку із пропуском строку позовної давності вказав про наступне.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

З повним текстом ухвали Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/64399471


ВССУ, вирішуючи питання про застосування строку позовної давності, зазначив, що автоматичне списання коштів банком з рахунків відповідача для погашення заборгованості не є підставою переривання строку позовної давності у розумінні положень ст. 264 ЦК України, оскільки переривання строку можливе лише тоді, коли такий строк не закінчився. При цьому, бездіяльність боржника (не оспорювання списання коштів) не свідчить про визнання ним боргу.

З повним текстом ухвали Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/64225354


Вирішуючи питання щодо відстрочення сплати судового збору, ВГСУ керувався практикою Європейського суду з прав людини, зокрема рішеннями від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України", від 30.05.2013 у справі "Наталія Михайленко проти України", згідно яких право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг; оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб. В рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Креуз проти Польщі" від 19.06.2001 зазначено, що вимога сплати зборів цивільними судами у зв'язку з поданням позовів, які вони мають розглянути, не може вважатися обмеженням права доступу до суду.

З повним текстом постанови Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/64316793


ВГСУ, вирішуючи питання про стягнення 3% річних, зазначив, що аналіз норм чинного законодавства дає підстави вважати, що незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій обчислена сума зобов'язання), валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов'язання і фактичного його виконання є національна валюта України - гривня.

Відповідно, у національній валюті України підлягають обчисленню і стягненню і інші складові грошового зобов'язання (пеня, штраф, неустойка, проценти) та виплати, передбачені ст. 625 ЦК України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України у справі № 6-79цс-14 від 02.07.2014.

Беручи до уваги вищенаведене, господарський суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача 11 142,44 доларів США 3% річних, які позивачем заявлені та обраховані в доларах США, отже незважаючи на наявність правових підстав, передбачених ст. 625 ГПК України позивач помилково визначив предметом позову суму іноземної валюти, у той час як предметом позову у даному випадку може бути виключна національна валюта України у відповідному розмірі.

З повним текстом постанови Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/64289501


ВГСУ, розглядаючи можливість визнання недійсним рішення загальних зборів, з тієї підстави, що процедура припинення позичальника здійснена з порушенням умов Кредитного договору, відзначила, що вступаючи в договірні правовідносини, їх учасники набувають не лише права (як загальні, так і конкретно визначені), а й обов'язки (також як загальні, так і конкретно визначені). Серед таких обов'язків сторони можуть передбачити й обов'язок утриматися від вчинення певних дій або обов'язок вчинити певну дію за визначеною процедурою або за згодою іншої сторони. Зазначене цілком кореспондується з принципом свободи договору і фактично може призводити до свідомого добровільного певного обмеження цивільної дієздатності (за відсутності порушень вимог закону) з урахуванням інтересів обох сторін (в даному випадку - кредитора і боржника у кредитних правовідносинах).

Суди попередніх інстанції цілком правильно відзначили, що питання ліквідації товариства віднесено чинним законодавством (ст. 145 ЦК України, ст. ст. 41, 59 Закону України "Про господарські товариства") до виключної компетенції зборів учасників товариства.

Разом з тим судами належним чином не враховано такого.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 110 ЦК України юридична особа ліквідується за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами.

В інших випадках ліквідація здійснюється за рішенням суду.

В такому разі суди повинні були встановити, який саме випадок (визначений законом або установчими документами) мав місце і став підставою для прийняття компетентним органом рішення про ліквідацію товариства.

Проте суди цього не зробили, так само як і не дослідили належним чином установчі документи відповідача у відповідній частині.

Крім того, як вбачається з матеріалів справи, позивач наголошував на тому, що виникнення договірних правовідносин та їх реалізація були узгоджені та в подальшому контрольовані саме вищим органом управління позичальника, на підтвердження чого позивач надав до матеріалів справи відповідні докази. Однак відповідні обставини не досліджувались судами зовсім.

З повним текстом постанови Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/64289487


Вирішуючи спір про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, ВГСУ відмовив у задоволенні позову керуючись наступним.

Господарські суди не повинні перевіряти правильність виконавчого напису з позиції законності дій приватного нотаріуса при його вчиненні та здійснювати оцінку його діям при вчиненні виконавчого напису, оскільки за змістом статей 1, 2, 18 Господарського процесуального кодексу України, статей 1 і 3 Закону України "Про нотаріат" нотаріус не може бути відповідачем у господарському процесі, а відповідно до статті 50 названого Закону нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду.

У господарських судах при вирішенні спору між боржниками і стягувачами про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, вирішується питання про захист права, заснованого на приписах цивільного чи господарського законодавства, тобто розглядається справа за наявності між боржниками і стягувачами спору про право.

Господарські суди при розгляді позову про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, перевіряють лише належність банку як кредитору права звернення стягнення на предмет іпотеки для задоволення його вимог за кредитним договором, правильність вимог, зазначених у виконавчому написі, а також встановлюють наявність (відсутність) об'єктивних обставин, при яких виконавчий напис втратив чинність та не підлягає виконанню.

При цьому в силу статті 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Тобто, звертаючись з позовом у даній справі про визнання таким, що не підлягає виконанню, виконавчого напису нотаріуса, позивач зобов'язаний був довести шляхом подання відповідних доказів обставини відсутності (або інший розмір) заборгованості за Кредитним договором, якщо ним оспорюється визначена у виконавчому написі нотаріуса сума боргу, зокрема, надати докази погашення заборгованості за Кредитним договором, зробити власний контррозрахунок належних до сплати сум.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з апеляційним судом, що позивачем у встановленому процесуальному порядку не спростовано належними та допустимими доказами, що сума заборгованості перед банком є іншою, ніж та, що зазначена в спірному виконавчому написі з урахуванням суми боргу, визначеної у повідомленні-вимозі банку, та вартості предмета застави за спірним виконавчим написом.

Одночасно колегія суддів зазначає про необгрунтованість посилання суду першої інстанції на норми Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" як на правову підставу задоволення позову, оскільки ані Закон України "Про нотаріат", ані Перелік документів не передбачають як передумову вчинення виконавчого напису нотаріуса реєстрацію в Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення не предмет обтяження. Крім того ч. 3 ст. 26 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" покладає обов'язок зареєструвати такі відомості на обтяжувача, а не нотаріуса, що повністю кореспондується і з вимогами ч. 1 ст. 27 цього Закону щодо порядку повідомлення боржника обтяжувачем про намір звернути стягнення на предмет забезпечувального обтяження в позасудовому порядку.

Як встановлено судами, таке повідомлення боржник та майновий поручитель отримали 09.01.2015.

Колегія суддів враховує, що після вчинення виконавчого напису від 20.04.2015 звернення стягнення на предмет застави зареєстровано в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна 16.10.2015, а виконавче провадження за цим написом відкрито постановою головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС МЮУ від 04.11.2015.

Разом з тим п. 6 ч. 2 ст. 27, ч. 2 ст. 28, інші норми Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" надають право боржнику (майновому поручителю) виконати вимоги кредитора чи заперечити проти них протягом 30 днів саме з моменту реєстрації в Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, що також свідчить про необгрунтованість позовних вимог в даній справі.

Крім того Закон України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" не визначає порушення терміну реєстрації в Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження як підставу для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню.

З повним текстом постанови Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/64148529


Розглядаючи скаргу на дії ДВС ВГСУ вказав, що господарський суд не вправі самостійно вчиняти ті чи інші дії, пов'язані із здійсненням виконавчого провадження, замість державного виконавця (наприклад, відкривати або закінчувати виконавче провадження), але може зобов'язати державного виконавця здійснити передбачені законом дії, від вчинення яких той безпідставно ухиляється.

З повним текстом постанови Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/64289416


Постанова Вищого господарського суду України від 16 січня 2017 року

Вирішуючи спір про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, ВГСУ відмовив у задоволенні позову керуючись наступним.

Господарські суди не повинні перевіряти правильність виконавчого напису з позиції законності дій приватного нотаріуса при його вчиненні та здійснювати оцінку його діям при вчиненні виконавчого напису, оскільки за змістом статей 1, 2, 18 Господарського процесуального кодексу України, статей 1 і 3 Закону України "Про нотаріат" нотаріус не може бути відповідачем у господарському процесі, а відповідно до статті 50 названого Закону нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду.

У господарських судах при вирішенні спору між боржниками і стягувачами про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, вирішується питання про захист права, заснованого на приписах цивільного чи господарського законодавства, тобто розглядається справа за наявності між боржниками і стягувачами спору про право.

Господарські суди при розгляді позову про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, перевіряють лише належність банку як кредитору права звернення стягнення на предмет іпотеки для задоволення його вимог за кредитним договором, правильність   вимог, зазначених у виконавчому написі, а також встановлюють наявність (відсутність) об'єктивних обставин, при яких виконавчий напис втратив чинність та не підлягає виконанню.

При цьому в силу статті 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Тобто, звертаючись з позовом у даній справі про визнання таким, що не підлягає виконанню, виконавчого напису нотаріуса, позивач зобов'язаний був довести шляхом подання відповідних доказів обставини відсутності (або інший розмір) заборгованості за Кредитним договором, якщо ним оспорюється визначена у виконавчому написі нотаріуса сума боргу, зокрема, надати докази погашення заборгованості за Кредитним договором, зробити власний контррозрахунок належних до сплати сум.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з апеляційним судом, що позивачем у встановленому процесуальному порядку не спростовано належними та допустимими доказами, що сума заборгованості перед банком є іншою, ніж та, що зазначена в спірному виконавчому написі з урахуванням суми боргу, визначеної у повідомленні-вимозі банку, та вартості предмета застави за спірним виконавчим написом.

Одночасно колегія суддів зазначає про необгрунтованість посилання суду першої інстанції на норми Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" як на правову підставу задоволення позову, оскільки ані Закон України "Про нотаріат", ані Перелік документів не передбачають як передумову вчинення виконавчого напису нотаріуса реєстрацію в Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення не предмет обтяження. Крім того ч. 3 ст. 26 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" покладає обов'язок зареєструвати такі відомості на обтяжувача, а не нотаріуса, що повністю кореспондується і з вимогами ч. 1 ст. 27 цього Закону щодо порядку повідомлення боржника обтяжувачем про намір звернути стягнення на предмет забезпечувального обтяження в позасудовому порядку.

Як встановлено судами, таке повідомлення боржник та майновий поручитель отримали 09.01.2015.

Колегія суддів враховує, що після вчинення виконавчого напису від 20.04.2015 звернення стягнення на предмет застави зареєстровано в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна 16.10.2015, а виконавче провадження за цим написом відкрито постановою головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС МЮУ від 04.11.2015.

Разом з  тим п. 6 ч. 2 ст. 27, ч. 2 ст. 28, інші норми Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" надають право боржнику (майновому поручителю) виконати вимоги кредитора чи заперечити проти них протягом 30 днів саме з моменту реєстрації в Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, що також свідчить про необгрунтованість позовних вимог в даній справі.

Крім того Закон України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" не визначає порушення терміну реєстрації в Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження як підставу для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню.

З  повним текстом постанови Ви можете

ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/64148529

 

Постанова Вищого господарського суду України від 24 січня 2017 року

Розглядаючи скаргу на дії ДВС ВГСУ вказав, що господарський суд не вправі самостійно вчиняти ті чи інші дії, пов'язані із здійсненням виконавчого провадження, замість державного виконавця (наприклад, відкривати або закінчувати виконавче провадження), але може зобов'язати державного виконавця здійснити передбачені законом дії, від вчинення яких той безпідставно ухиляється.

З  повним текстом постанови Ви можете

ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/64289416


Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 січня 2017 року

Суддя ВССУ відмовлючи у відкритті касаційного провадження у зв'язку із пропуском строку позовної давності вказав про наступне.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

З повним текстом ухвали Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/64399471

Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2017 року

ВССУ, вирішуючи питання про застосування строку позовної давності, зазначив, що автоматичне списання коштів банком з рахунків відповідача для погашення заборгованості не є підставою переривання строку позовної давності у розумінні положень ст. 264 ЦК України, оскільки переривання строку можливе лише тоді, коли такий строк не закінчився. При цьому, бездіяльність боржника (не оспорювання списання коштів) не свідчить про визнання ним боргу.

З повним текстом ухвали Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/64225354

Постанова Вищого господарського суду України від 25 січня 2017 року

Вирішуючи питання щодо відстрочення сплати судового збору, ВГСУ керувався практикою Європейського суду з прав людини, зокрема рішеннями від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України", від 30.05.2013 у справі "Наталія Михайленко проти України", згідно яких право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг; оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб. В рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Креуз проти Польщі" від 19.06.2001 зазначено, що вимога сплати зборів цивільними судами у зв'язку з поданням позовів, які вони мають розглянути, не може вважатися обмеженням права доступу до суду.

З повним текстом постанови Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/64316793

Постанова Вищого господарського суду України від 25 січня 2017 року

ВГСУ, вирішуючи питання про стягнення 3% річних, зазначив, що аналіз норм чинного законодавства дає підстави вважати, що незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій обчислена сума зобов'язання), валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов'язання і фактичного його виконання є національна валюта України - гривня.

Відповідно, у національній валюті України підлягають обчисленню і стягненню і інші складові грошового зобов'язання (пеня, штраф, неустойка, проценти) та виплати, передбачені ст. 625 ЦК України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України у справі № 6-79цс-14 від 02.07.2014.

Беручи до уваги вищенаведене, господарський суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача 11 142,44 доларів США 3% річних, які позивачем заявлені та обраховані в доларах США, отже незважаючи на наявність правових підстав, передбачених ст. 625 ГПК України позивач помилково визначив предметом позову суму іноземної валюти, у той час як предметом позову у даному випадку може бути виключна національна валюта України у відповідному розмірі.

З повним текстом постанови Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/64289501

Постанова Вищого господарського суду України від 23 січня 2017 року

ВГСУ, розглядаючи можливість визнання недійсним рішення загальних зборів, з тієї підстави, що процедура припинення позичальника здійснена з порушенням умов Кредитного договору, відзначила, що вступаючи в договірні правовідносини, їх учасники набувають не лише права (як загальні, так і конкретно визначені), а й обов'язки (також як загальні, так і конкретно визначені). Серед таких обов'язків сторони можуть передбачити й обов'язок утриматися від вчинення певних дій або обов'язок вчинити певну дію за визначеною процедурою або за згодою іншої сторони. Зазначене цілком кореспондується з принципом свободи договору і фактично може призводити до свідомого добровільного певного обмеження цивільної дієздатності (за відсутності порушень вимог закону) з урахуванням інтересів обох сторін (в даному випадку - кредитора і боржника у кредитних правовідносинах).

Суди попередніх інстанції цілком правильно відзначили, що питання ліквідації товариства віднесено чинним законодавством (ст. 145 ЦК України, ст. ст. 41, 59 Закону України "Про господарські товариства") до виключної компетенції зборів учасників товариства.

Разом з тим судами належним чином не враховано такого.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 110 ЦК України юридична особа ліквідується за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами.

В інших випадках ліквідація здійснюється за рішенням суду.

В такому разі суди повинні були встановити, який саме випадок (визначений законом або установчими документами) мав місце і став підставою для прийняття компетентним органом рішення про ліквідацію товариства.

Проте суди цього не зробили, так само як і не дослідили належним чином установчі документи відповідача у відповідній частині.

Крім того, як вбачається з матеріалів справи, позивач наголошував на тому, що виникнення договірних правовідносин та їх реалізація були узгоджені та в подальшому контрольовані саме вищим органом управління позичальника, на підтвердження чого позивач надав до матеріалів справи відповідні докази. Однак відповідні обставини не досліджувались судами зовсім.

З повним текстом постанови Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/64289487

 

 

Постанова Вищого господарського суду України від 23 січня 2017 року

Вирішуючи спір про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, ВГСУ відмовив у задоволенні позову керуючись наступним.

Господарські суди не повинні перевіряти правильність виконавчого напису з позиції законності дій приватного нотаріуса при його вчиненні та здійснювати оцінку його діям при вчиненні виконавчого напису, оскільки за змістом статей 1, 2, 18 Господарського процесуального кодексу України, статей 1 і 3 Закону України "Про нотаріат" нотаріус не може бути відповідачем у господарському процесі, а відповідно до статті 50 названого Закону нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду.

У господарських судах при вирішенні спору між боржниками і стягувачами про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, вирішується питання про захист права, заснованого на приписах цивільного чи господарського законодавства, тобто розглядається справа за наявності між боржниками і стягувачами спору про право.

Господарські суди при розгляді позову про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, перевіряють лише належність банку як кредитору права звернення стягнення на предмет іпотеки для задоволення його вимог за кредитним договором, правильність вимог, зазначених у виконавчому написі, а також встановлюють наявність (відсутність) об'єктивних обставин, при яких виконавчий напис втратив чинність та не підлягає виконанню.

При цьому в силу статті 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Тобто, звертаючись з позовом у даній справі про визнання таким, що не підлягає виконанню, виконавчого напису нотаріуса, позивач зобов'язаний був довести шляхом подання відповідних доказів обставини відсутності (або інший розмір) заборгованості за Кредитним договором, якщо ним оспорюється визначена у виконавчому написі нотаріуса сума боргу, зокрема, надати докази погашення заборгованості за Кредитним договором, зробити власний контррозрахунок належних до сплати сум.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з апеляційним судом, що позивачем у встановленому процесуальному порядку не спростовано належними та допустимими доказами, що сума заборгованості перед банком є іншою, ніж та, що зазначена в спірному виконавчому написі з урахуванням суми боргу, визначеної у повідомленні-вимозі банку, та вартості предмета застави за спірним виконавчим написом.

Одночасно колегія суддів зазначає про необгрунтованість посилання суду першої інстанції на норми Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" як на правову підставу задоволення позову, оскільки ані Закон України "Про нотаріат", ані Перелік документів не передбачають як передумову вчинення виконавчого напису нотаріуса реєстрацію в Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення не предмет обтяження. Крім того ч. 3 ст. 26 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" покладає обов'язок зареєструвати такі відомості на обтяжувача, а не нотаріуса, що повністю кореспондується і з вимогами ч. 1 ст. 27 цього Закону щодо порядку повідомлення боржника обтяжувачем про намір звернути стягнення на предмет забезпечувального обтяження в позасудовому порядку.

Як встановлено судами, таке повідомлення боржник та майновий поручитель отримали 09.01.2015.

Колегія суддів враховує, що після вчинення виконавчого напису від 20.04.2015 звернення стягнення на предмет застави зареєстровано в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна 16.10.2015, а виконавче провадження за цим написом відкрито постановою головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС МЮУ від 04.11.2015.

Разом з тим п. 6 ч. 2 ст. 27, ч. 2 ст. 28, інші норми Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" надають право боржнику (майновому поручителю) виконати вимоги кредитора чи заперечити проти них протягом 30 днів саме з моменту реєстрації в Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, що також свідчить про необгрунтованість позовних вимог в даній справі.

Крім того Закон України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" не визначає порушення терміну реєстрації в Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження як підставу для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню.

З повним текстом постанови Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/64148529

Постанова Вищого господарського суду України від 23 січня 2017 року

Розглядаючи скаргу на дії ДВС ВГСУ вказав, що господарський суд не вправі самостійно вчиняти ті чи інші дії, пов'язані із здійсненням виконавчого провадження, замість державного виконавця (наприклад, відкривати або закінчувати виконавче провадження), але може зобов'язати державного виконавця здійснити передбачені законом дії, від вчинення яких той безпідставно ухиляється.

З повним текстом постанови Ви можете ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/64289416